Аннотация:
ОЛЕКСАНДР ЛУК’ЯНЕНКОЯ принципово не тримаю у своїй домівці відривного календаря. Яка це невмолима штукенція, скажу я вам, дорогий читачу! Відірвав вранці аркушик, і вже, будь певен, власноруч укоротив своє життя на один день. Якщо навіть ти здоровий, як дуб, якщо навіть з самих пелюшок не знаєш, що таке поліклініка, що таке всілякі там облатки-таблетки. Це з одного боку.Але з іншого боку, коли добре помислити, то відривний календар несе в собі й прогресивне, так би мовити, начало, — він є тим домашнім контролером, котрий безкомпромісно показує, як ти прожив свій день, що доброго зробив за цей день, і взагалі, як ти використовуєш відпущений тобі всевишнім ліміт часу. Час не покладеш в ощадну касу замість грошей, людство не придумало ще таких ощадкас. Час летить швидше від звуку, й нічим його не зупиниш, навіть найширшою спиною.Якщо говорити конкретно, то Олександр Лук’яненко вміє цінувати час, а ще безвусим отроком навіть обігнав його реактивний біг. Ледве минуло йому шістнадцять років, як він пішов добровольцем на фронт. І пройшов рядовим солдатом дороги пекельної війни проти гітлерівських загарбників, був тяжко поранений, велику нашу Перемогу зустрів у госпіталі.Після війни знову ж таки не гаяв часу, вчився, закінчив Київський університет і з головою поринув у журналістику. Працював у газеті, довгі роки був провідним співробітником журналу «Україна». Одне слово, пройшов весь той шлях, який судилося пройти майже всім українським письменникам.Як письменник Олександр Лук’яненко зростав на моїх очах. Може, саме тому я добре знаю його творчість і скажу відверто — люблю її. Він зовсім не схожий на тих патентованих «сміхунів», які вважають, що головне — писати «дуже смішно», писати так, щоб читач реготався до сліз, реготався, вибачте на цім слові, до гикавки. А чому мав реготати читач, з якого приводу, з якої ситуації, з якого соціального чи побутового явища, — їм це байдуже. Їхній принцип, їхній девіз — умри, Аркадію, але сміши.Давним-давно доведено, що сміх — велике діло. І було б справді смішно, якби я став доводити, що треба писати «несмішно». Ні. Я проти сміху заради сміху, тим паче сміху пошлого, «утробного». Я за сміх, який лікує, за сміх, який помагає читачеві бути людиною доброю, порядною, чесною і правдивою. Отже, підкреслюю, — я за сміх, який змушує читача мислити, зважувати, робити висновки.Ми, гумористи, нерідко забуваємо, що в літературній практиці є ще усмішки. Усмішки, як нині кажуть, інтелектуальні — не настирливі, делікатні й тактовні. Мабуть, найкраще розумів це наш великий Остап Вишня. Мабуть, недаремно всі свої багатотомні твори він називав єдиним коротким словом «Усмішки».Олександр Лук’яненко — письменник безперечно обдарований, мислячий. І ще добрий знавець рідної мови, майстерно володіє словом. Багато хто з нинішніх гумористів з неабияким апломбом величає себе учнями Остапа Вишні, хоч Вишнею од їхніх творів і не пахне. От кого я з чистою совістю назвав би учнем славнозвісного нашого вчителя, то це Олександра Лук’яненка, хоч він і не «підстроюється» під Остапа Вишню. Він оригінальний. У нього своє власне перо, свій, тільки йому властивий почерк. Хто прочитає цю невеличку збірку, той сам у цьому переконається.Федір МАКІВЧУК.ІЛЮСТРАЦІЇ А. ВАСИЛЕНКА
|
